– Нещодавно депутати проголосували за повернення виплат військовим до 30 тис. грн за рахунок високих зарплат менеджерів державних компаній. Самі ж депутати вже визнали, що для цього потрібно знайти для військових мінімум 150 млрд грн, а урізанням зарплат в держсекторі можна забезпечити менше 2% цієї суми. Де можна взяти решту грошей?

– Чесно кажучи, я б не хотів коментувати цю тему, бо вона, на жаль, дуже політизована і спекулятивна. Безумовно, жодними виплатами не можна компенсувати титанічні зусилля наших військових. І навіть не цими грошима. Безперечно, ми хочемо платити якомога більше. І навіть значно більше, ніж проголосували депутати. Коли здійснюється оплата, то розроблена певна градація залежно від того, який рівень ризику несуть військові. Ті, що перебувають на передовій, отримують значно більше. Але і всі інші теж повинні достойно отримувати. При цьому будь-яке рішення має бути фінансово зваженим. Не просто ухвалити рішення, що кожному громадянину України ми будемо платити мільйон гривень. Має бути джерело цих коштів. Адже ми чудово розуміємо, що всі військові видатки Україна фінансує сама. Вся підтримка від наших міжнародних партнерів спрямовується лише на соціальну сферу, бюджетний сектор, зарплати. Тому є велике питання щодо джерела цих коштів. Популізм, який був проголосований, щоб компенсувати бійцям гроші за рахунок скорочення виплат у державному секторі, безумовно, це питання не вирішить.

– Взагалі ви вважаєте, що треба скоротити виплати керівництву держкомпаній?

– Я особисто вважаю, що ні. Ми бачимо зараз хороші результати окремих компаній. Дійсно, є підвищення ефективності. Якщо ми приберемо зарплати звідти, то до чого ми штовхаємо цих людей? До крадіжок. Чи хочемо ми повертатися на 5-10-20 років? Коли топменеджери мали смішну зарплату і шукали можливості, де б вкрасти. Гадаю, ні. Ми, навпаки, маємо з цим боротися. Взамін пропонувати якісь зважені зарплати і більш виправдану систему мотивації, яка прив’язана до виконання конкретних показників і результатів діяльності компанії.

Тому ми повністю підтримуємо те, що військовим треба платити більше, але потрібно дуже зважено підійти до джерела фінансування. На жаль, популістське рішення про скорочення зарплат у державному секторі абсолютно не вирішує питання.

– Ви бачите, де можна було б взяти ці гроші зараз?

– Станом на сьогодні не бачу.

– МВФ вже погодив виділення Україні $15,6 млрд. Меморандум передбачає, що на другому етапі, коли війна вже припиниться, ми маємо зосередитись на більш широких реформах. Які це будуть реформи, на вашу думку?

– Зараз домовленості України з МВФ полягали в тому, що ми отримаємо цю допомогу без жодних жорстких зобов’язань. Але ми самі чітко розуміємо, що є величезна кількість реформ, які ми маємо закінчити. Перша пов’язана з верховенством права. Судова і правоохоронна системи мають трохи інакше працювати. Також маємо реформи, пов’язані з ціноутворенням на ринку транспортних та енергетичних послуг. Не розробити їх, а закінчити. Довести до кінця певні реформи в секторі антикорупції. Тому що антикорупційні інститути, які зараз розгорнуті в Україні, є чи не наймасштабнішими в країні. Є питання тільки щодо ефективності їх роботи і методичного, щоденного функціонування, виправлення якихось невеликих недоліків у цій системі. От про такі реформи йде мова.

Ми розуміємо, що роблячи реформи, ми не повинні прив’язуватись до жодних меморандумів і зобов’язань. Отже, відбудувати країну ми зможемо, лише коли створимо, з одного боку, сприятливі умови для бізнесу, дійсно кращі, ніж є у країн – наших конкурентів. З іншого боку – відчуття впевненості, стабільності, справедливості для кожного громадянина України, яке передбачає і надання прозорих публічних цифрових послуг, і верховенство права, і питання безпеки, і забезпечення всіх базових гуманітарних і соціальних потреб.

Якщо ми трохи детальніше проговоримо про конкурентні умови для бізнесу, то тут, власне, побачимо ці складові. Що турбує бізнес? Верховенство права, податкова система, дерегуляція і спрощення умов ведення бізнесу. Тому ми всі ці речі декомпонували під задачі, які маємо вирішити.

Якщо ми говоримо про дерегуляцію і спрощення умов ведення бізнесу, давайте подивимось на природу – який бізнес буде розвиватися в Україні у найближчі 5-7-10 років.

– Продаж їжі та напоїв?

– Ми все-таки оптимісти, ми віримо і впевнені, що переможемо, і почнеться велика відбудова. За аналогією до Європи в період після Другої світової війни, коли активно все відбудовувалося: розвивалися різні індустрії, житлове і комерційне будівництво, енергетика, логістика, штаб-квартири тощо.

Якщо ми зараз подивимось на процедури, через які бізнесмен має пройти, аби побудувати будь-яку фабрику, то оці підготовчі процедури, мабуть, складніші, ніж саму фабрику збудувати. Починаючи з того, що треба знайти відповідну земельну ділянку, отримати архітектурні дозволи, правила під’єднання до мереж, пройти екологічні процедури, громадські слухання тощо. Але так ми нічого не побудуємо. Тому ми поставили собі дуже простий КРІ у цьому питанні: зробити так, щоб процес інжинірингу і проєктування був найвужчим місцем у підготовці будівництва будь-якого об’єкту. Це велике спрощення в земельних відносинах, зокрема, спрощення процедури переведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення у промислове, енергетичне, логістичне. Це зміна умов приєднання до мереж. Це спрощення містобудівних, архітектурних рішень. Це спрощення екологічних рішень. Це повна цифровізація усіх процесів.

– Як це спрощення можна зробити за умов війни, притому що з часів карантину всі процедури ще більше ускладнені? Коли людина хоче отримати земельну ділянку, їй нема до кого звернутися, бо всі працюють онлайн.

– Я б не сказав, що все ускладнено. Всі органи державної влади на територіях, на яких не ведуться бойові дії, повноцінно функціонують. І те, що багато процесів переведено в онлайн, це тільки на краще. І ще більше «дотиків» до чиновників треба скорочувати, бо будь-який контакт – це завжди корупційний ризик. Всі процедури мають бути максимально автоматизовані і цифровізовані.

Ви згадали приклад отримання земельної ділянки. Здавалося б, держава має стимулювати зміну цільового призначення землі з сільськогосподарського на промислове. Додана вартість, валовий внутрішній продукт, податки, робочі місця з гектара індустріальної землі в 100 разів будуть більше, ніж з гектара сільськогосподарської. Дефіциту сільгоспземлі у нас немає. При цьому власники коштів більше отримають доходу, і бюджет отримає більше надходжень. Зараз бізнесмену треба пройти десятки процедур, два-три десятки раз контактувати з чиновниками різних інстанцій і втратити мінімум рік часу. Навіщо? Будь ласка, подавай електронну заявку, плати більше податків. Все фіксується в реєстрах, візьми податкове зобов’язання, плати з першого дня. Від цього виграють і підприємство, і громадянин, і держава.

– Але юристи кажуть, що всі укладені під час воєнного стану земельні відносини можуть бути після війни відіграні назад.

– Чому? Ні. Коли недостатньо добре функціонує правова система, то піддати сумніву можна будь-який правочин. Я не бачу якихось особливих ризиків при здійсненні тих чи інших транзакцій, в тому числі з земельними ділянками, під час воєнного стану.

– Хочу повернутися до вашої ідеї податкової реформи «10-10-10». Зараз у Меморандумі з МВФ ми пообіцяли, що маємо «утримуватися від будь-якої податкової політики та адміністративних заходів, які можуть негативно вплинути на базу податкових надходжень у 2023 році та надалі, одночасно вживаючи заходів, що сприяють післявоєнній відбудові та вступу до ЄС». Чи не змінилася ваша позиція?

– У нас є дві складові. Є прямий пункт в Меморандумі, який передбачає, що ми повинні розробити національну стратегію доходів, власне податкову реформу, яка забезпечить довгострокове економічне зростання України. Це основний пункт, про який ми домовилися. Безумовно, є тактичне зобов’язання, що ми не повинні запроваджувати якісь окремі додаткові пільги. Ми повинні прибрати пільги, які ми точково давали на період дії воєнного стану. Зокрема, мова йде про 2% з обороту, про пільги при сплаті ПДВ при імпорті окремих категорій товарів. Я підтримую це, бо такі пільги справді спотворюють структуру економіки. А те, що нам потрібно спільно з МВФ і міжнародними партнерами розробити нову податкову концепцію, яка дасть поштовх економіці на 10 років, це факт.

Що стосується податкової системи, то питання в підході. Будь-який бізнес, коли він ухвалює рішення, де розмістити свої майданчики, штаб-квартири, трейдингові підрозділи, керується певними факторами. Податки – один з ключових факторів. Давайте поставимо себе на місце будь-якої корпорації, яка вирішує, де розмістити свій об’єкт: в Польщі, Угорщині, Румунії, Болгарії чи в Україні. Безумовно, якщо у нас вища ставка податків, то взагалі нема про що говорити. Ці країни – в ЄС. У них вирішені багато питань, які в нас ще не вирішені. Ми програємо глобальну конкуренцію за бізнес. Відповідно, ми маємо пропонувати якісь конкурентні умови. Ми дивимось на ставки, які є в них, і маємо пропонувати не гірші. Це перший аспект податкової реформи. Другий полягає в тому, що у нас, на жаль, протягом 30 років склалася стійка традиція оптимізації податків. Для 90% бізнесу є абсолютною нормою не платити податки або платити не в повному обсязі.

– Це ж не тільки в Україні. Бізнес намагається ухилятися і в інших країнах, десь менше, десь більше.

– Так. Але, в нас, на жаль, сильно більше. В розвинених країнах сильно менше. Зразковий приклад – Швейцарія. Там немає жодного податку зі ставкою понад 10%. І все прекрасно працює. Нікому в голову не приходить щось оптимізувати, і країна збалансовано і щасливо живе. Зрозуміло, що нам до Швейцарії поки дуже далеко. Тому давайте порівнювати себе з якимись абсолютно реальними прикладами. А це такі країни, які проходили подібні історії, що і ми: Північна Ірландія, Кіпр з проблемою Північного Кіпру. Це країни, які проходили пострадянську трансформацію: Болгарія, Польща. Що вони зробили? Вони запропонували дійсно конкурентні ставки податків. Тому ми, власне, це і пропонуємо: щоб бізнесу банально стало простіше податки платити, ніж їх оптимізовувати. З одного боку – нижчі ставки, з іншого – жорсткіше покарання, більша прозорість і підзвітність. Все – в цифровому вигляді, не треба ніяких перевірок. Простий доступ цифровими інструментами, щоб все побачити і зрозуміти.

І третій аспект податкової реформи: ми зазнали таких втрат, яких не зазнавала жодна країна на європейському континенті з часів Другої світової війни. І нам потрібні сильні імпульси і стимули для відбудови. Я маю на увазі комплексні стимули: інвестиційні продукти, довгострокові кредитні програми, певні політичні рішення, у тому числі податкові. Тобто не ухвалення точкових рішень десь якийсь бізнес побудувати, а створити стимули для глобального бізнесу будувати свої об’єкти саме в Україні. Така логіка податкової реформи.

– Ви кажете про відновлення нашої економіки. За оцінками Світового банку, для відновлення України потрібно $411 млрд. Як, на вашу думку, можна почати отримувати ці кошти до закінчення війни?

– Це не сума, необхідна на відновлення, а підрахована сума збитків від руйнувань, які спричинила війна. Не факт, що нам потрібно відновлювати все, що знищено. Але нам потрібно в рамках відбудови будувати те, що не було побудовано до початку війни. За моїми оцінками, ця цифра буде трохи більшою, тому що нам потрібно побудувати величезну кількість як державних активів (дороги, які ми не встигли побудувати до початку війни), так і величезну кількість бізнес-об’єктів агропереробки, деревообробки, металообробки тощо. Це сотні мільярдів доларів.

– Як це все профінансувати?

– Це треба розкласти на декілька складових. Вони відрізняються як в часі, так і в структурі фінансування. Якщо говорити про час, то нам треба розпочинати з відбудови базових соціальних об’єктів, щоб люди могли отримати житло, віддати дитину в школу чи дитячий садок, лікуватися, отримати базову роботу. Найімовірніше, це будуть якісь міждержавні програми, в яких уряд відіграватиме ключову роль.

– Ви думаєте, що інші держави і бізнеси мають вкладати у відновлення української інфраструктури?

– У це вкладатиме українська держава. Від кого вона має отримати ці кошти? Або від країн-партнерів, або від міжнародних фінансових організацій. І, можливо, буде якась невеличка складова соціальних проєктів з боку міжнародного бізнесу. Але левова частина коштів – це міждержавні кошти, передані у вигляді тих або інших інструментів: чи це кошти Європейського інвестиційного банку, чи це кредитні програми ЄБРР, чи це пряма міжурядова угода з США, чи це трастовий фонд Світового банку. Тобто це або державні, або квазідержавні кошти. Це десятки мільярдів.

Що стосується фінансування відновлення житла, яке є чи не найбільшим сегментом у цій соціальній складовій, напевно, можна буде реалізувати комбіновану схему, над чим ми працюємо. З одного боку, держава має компенсувати втрати, які понесли громадяни України. Ми зараз працюємо з партнерами щодо формули компенсації. З іншого боку, ми хочемо запропонувати довгострокову програму пільгової іпотеки, яку почали запускати і тестувати. Сподіваюсь, що ми зможемо сильно її розігнати у найближчий період. Вона вже більше на бізнес-ринкових умовах. Бізнес стимулюватиме цю галузь і одночасно вирішуватиме соціальну проблему.

Друга складова – це бізнес. З одного боку, нам потрібно створити умови, регуляторні й податкові. З іншого – дати фінансові інструменти, як фінансувати ці бізнес-проєкти. У нас вже немає ілюзій щодо принципів, за якими працюють великі корпорації. Наприклад, в нашій стратегії ми запланували будівництво фабрики з виробництва літієвих акумуляторів вартістю $6-7 млрд. Скажімо, Samsung  чи хтось іще не прийде і не вкладе в це свої кошти. Вони можуть прийти зі своєю технологією, з 10-20% капіталу, а решту нам треба наповнити певним блендом фінансування. Щоб запустити ці фінансові продукти, ми зараз і працюємо над фондом відбудови України, фондом приватних проєктів, фондом приватних інвестицій, який власне і стане каталізатором залучення коштів. Це можуть бути також кошти експортно-кредитних агентств, через які будуть фінансувати постачання західного обладнання.

– Чому ви думаєте, що експортно-кредитні агентства вкладуться?

– Насправді вартість будь-якого індустріального об’єкта на 40-50%, а подекуди на 60-70% – це нове обладнання. В більшості випадків – західне. Для продажу західного обладнання є структурований нормальний продукт, який працює десятиліттями – це фінансування через експортно-кредитні агентства країн-виробників. На жаль, у нас це не працювало через низький кредитний рейтинг і ризики. Тому одним із завдань буде розблокування цього інструмента.

Друге – отримати доступ до структурованих фондів різного типу. Під кожен тип проєкту є свій тип фонду. Наприклад, в ІТ-проєкти будуть вкладати венчурні фонди, але не будуть вкладати пенсійні фонди. В інфраструктурні проєкти із задоволенням вкладають пенсійні фонди, у виробничо-індустріальні – private equity фонди, хеджфонди і, можливо, якісь family office з певною спеціалізацією – сімейні офіси багатих людей, які управляють їхніми особистими активами.

Можливо, ми зможемо відкрити ліміти EТF, де локалізована найбільша сума коштів. Тому завданням цього великого фонду якраз буде відкриття доступу до фінансування. А в управлінні цих фондів знаходяться сьогодні десятки, якщо не сотні трильйонів доларів «живої» ліквідності. Тому наша задача – зробити так, щоб хоча б 1% з них зацікавився можливістю інвестувати і заробляти в Україні. І тоді ми отримаємо сотні мільярдів приватних інвестицій.

– За логікою інвестування у країни третього світу завжди починається з хеджфондів. Далі приходять венчурні фонди, фонди прямих інвестицій, і лише після них інституційні інвестори. На якому етапі зараз робота з хеджфондами?

– Ви абсолютно праві. Спочатку будуть йти найбільш агресивні, зацікавленні в заробітку на ризику фонди, і поступово ми будемо переходити на інституційних інвесторів, таких, як пенсійні фонди. Але це залежить не тільки від етапу еволюції, а ще – від типу індустрії. Дохідність, яку хочуть отримати хеджфонди і private equity, жодний інфраструктурний проєкт в жодній країні світу ніколи не дасть. І ми це розуміємо, і вони.

На цьому етапі тривають попередні дискусії про те, які сектори будуть цікавими в Україні, цікавими не тому, що ми цього хочемо, а тому що у них є стратегічна конкурентна перевага і вони довгостроково будуть прибутковими. Триває обдумування цих концепцій в тих чи інших фондах. Безумовно, що поки ніхто ніякі рішення не ухвалив. Не слід очікувати, що якісь масштабні інвестиції будуть зроблені до закінчення війни. Я буду вважати великим успіхом, якщо будуть ухвалені рішення, почнеться підготовка проєктів, пошук команд, підбір земельних ділянок до закінчення війни, для того щоб розпочати самі проєкти відразу після закінчення війни. На прикладі відбудови після Другої світової цей період підготовки після закінчення війни зайняв більше чотирьох років. Наше завдання – пройти цей шлях ще під час війни, щоб в момент її закінчення ми були в стані «готові копати». Тому зараз проходить період попереднього обміну, консультацій, «продажу проєктів», «продажу ідей». Це те, що ми зараз обговорюємо з великою кількістю фондів.

– Збір заявок?

– Є ідеї, які треба активно продавати.

– Тобто чітких побажань стратегічних інвесторів, що після війни вони б хотіли зайти саме сюди, нема?

– Нема. Максимум, що є від них: «Ми розуміємо, що у вас доволі непоганий потенціал в цьому секторі, тому ми, напевно, готові дивитись». А наше завдання пояснити їм: «Якщо ви бачите цікаві проєкти для себе, то давайте конкретно домовлятися вже зараз. Коли ви проведете due diligence, виберете майданчики, підберете людей, щоб ми всі вже були готові до старту». Це той етап, на якому ми зараз знаходимось.

– Якщо говорити про автомобільне виробництво, то, наприклад, запропонуєте інвесторам «АвтоКрАЗ», який вже у власності держави.

– У «АвтоКрАЗ» особливий правовий статус майна. Це військове майно, яке примусово відчужено в рамках відповідного закону. Є певні юридичні обмеження, що з ним можна робити. Крім того, це завод, який більше пристосований до випуску військових продуктів, а не цивільних. Довгострокові перспективи я бачу саме у цивільного автомобілебудування, тому що, по-перше, Україна є великим ринком, який буде за правильної організації процесу споживати до 500 тис. автомобілів щороку. А це, в принципі, розмір великого автомобільного заводу. Також Україна є дуже хорошою локацією, щоб здійснювати виробництво автомобілів на величезний європейський ринок, який споживає десятки мільйонів автомобілів щороку. І ми будемо набагато більш конкурентним постачальником, ніж та ж Словаччина, яка з нуля побудувала індустрію і виробляє понад мільйон автомобілів для європейського ринку. Їх собівартість буде у нас нижче, а якість людей, інженерного потенціалу значно вища.

– До того ж після знищення росії на її території вже не залишиться світових автокорпорацій і попит на український автопром може зрости.

– Тут трохи складніше. Що відбулось в росії з автоіндустрією? Там до десятка компаній локалізували виробництво. Це і японські компанії, і німецькі, і корейські, і французькі – усі потихеньку йдуть з російського ринку. Вони були там з двох причин. По-перше, російський ринок сам собою дуже великий. Левову частку автомобілів, які вони там виробляли, вони продавали на внутрішньому ринку, який теж вимірювався мільйонами одиниць на рік. На жаль, в Україні такого великого ринку немає. Тому місця для такої чималої кількості автомобілів в Україні не буде. Але Україна може запропонувати щось додаткове, що не могла запропонувати росія – це, власне, стати виробничим майданчиком для європейського ринку. Ви маєте рацію, що в першу чергу з тими компаніями, які свого часу локалізували виробництво в росії, ми будемо вести перемовини, щоб локалізувати їх в Україні, тільки трохи з іншим фокусом. Не тільки для внутрішнього ринку, як вони робили в росії, а для експорту до Європи. І з тих компаній ми будемо починати. Чому? Тому що в них вже є досвід роботи в такому середовищі, у них є команди, люди, які запускали виробництво, управляли ним, вони розуміють менталітет і як це робити в Східній Європі.

– Які ще, на ваш погляд, масштабні програми стимулювання економіки зараз може започаткувати Україна? Що мають для цього робити уряд і Нацбанк до завершення війни?

– Це дуже непросте питання, оскільки будь-яке зростання економіки пов’язане з інвестиціями. Будь-які інвестиції дуже важко робити в умовах воєнних ризиків.

Безумовно, можна пропонувати якісь компенсаторні інструменти, що ми і намагаємось робити разом з урядом. Це військові страховки. Хоча все одно вони не здатні вирішити проблему повністю. Тільки для окремих кластерів і невеликих інвестицій. А великі інвестиції в таких умовах навряд чи хтось буде робити. Це також програми підтримки ліквідності – особливо актуальне питання, враховуючи монетарну політику. Відсоткова ставка у 25% потенційно вбиває будь-який проєкт. Тому уряд зараз розширює програму «5-7-9%», для того щоб субсидувати відсоткову ставку і надавати ліквідність бізнесу для тих чи інших проєктів.

І третє, що ми маємо робити – це свідомо стимулювати попит. Іпотека – дуже хороший інструмент. З одного боку, вона вирішує соціальну проблему, з другого – створює ринковий попит і запускає будівельну індустрію, яка є дуже трудомісткою, локалізованою і має дуже високий мультиплікатор далі по ланцюжку. Іпотека, я вважаю, зараз може бути одним з найкращих інструментів, який дасть каталізатор зростання економіки під час воєнного стану.

– Якими ви бачите можливості активного запуску іпотеки зараз? Я поки не бачу рухів з цього боку. Проєкт якось не стартує.

– Проєкт на 99% готовий. Ми очікуємо на остаточні документи, які врегулюють деякі питання. Щодо юридичної конструкції, то вона вже готова, і не просто на папері, вона запущена. Були видані перші близько тисячі кредитів протягом декількох місяців і в десятки разів швидше, ніж до цього розвивалися відповідні іпотечні програми. Це підтвердило правильність гіпотези, що на цей продукт є послуга. Розроблені всі цифрові рішення. Практично зараз для отримання рішення людині не треба збирати жодних довідок.

Величезна робота зроблена. Є дві речі, які зараз її стримують. Іпотека дасть правильний ефект, якщо вона буде сфокусована на первинному ринку, тому що тоді ці кошти потрапляють у будівництво. Іпотека на вторинному ринку – це на 99% вихід у валюту. Тобто держава просубсидувала як іпотечний продукт, а той, хто продав квартиру, за кеш купить валюту. Для економіки це шкідливо. Тому треба перефокусувати іпотеку на первинний ринок. Для цього нам треба закінчити деяку технічну роботу з реєстрами майнових прав на об’єкти первинної нерухомості. Був ухвалений відповідний закон, підзаконні акти. Зараз остаточна постанова проходить погодження. Я сподіваюся, що протягом квітня вона буде ухвалена Кабінетом Міністрів і дасть можливість надавати ці іпотечні продукти на первинному ринку. Це перше ключове обмеження.

Друге питання – це ліквідність. Як ви знаєте, «Українську фінансову житлову компанію» (УФЖК) було вирішено докапіталізувати на 30 млрд грн наприкінці минулого року. Сьогодні ці облігації внутрішньої державної позики треба монетизувати. І менеджмент УФЖК веде роботу на предмет умов монетизації цих облігацій. Я сподіваюся, до моменту ухвалення цієї постанови і це питання буде вирішено.

Що ми отримаємо на виході? Я очікую, що цього року ми маємо видати від 20 до 30 тис. таких іпотечних кредитів, а це 20-30 тис. сімей і квартир. Це мільйони квадратних метрів і дуже великий імпульс для запуску економіки.

– Згоден. Згідно з даними досліджень, які робив «Фінансовий клуб», останніми роками банки видавали не більше 1-5 тисяч іпотечних кредитів щороку. 20 тисяч – це буде значний прорив.

– Так, але на яких умовах видавалися ті кредити? 14-18%.

– Ні, минулого року були і під 9%.

– А чому погано видавалися ці кредити? Тому що не було доступного продукту. Уявіть собі: ви хочете взяти іпотеку. Треба було просто ногами пройти величезний процес, який був тоді. Ми проводили експеримент. 99% людей від заявки навіть «не добігали» до кінця.

В чому фундаментальна різниця нової іпотечної програми? В цифровому процесі. Вам не треба нікуди бігати і нічого збирати. Достатньо через «Дію» подати електронну заявку, вказавши кілька своїх основних параметрів. І всю інформацію кредитна установа отримає автоматично з реєстрів.

Станом на сьогодні є вже понад 30 тис. заявок, акредитованих банками, за якими ухвалено відповідне рішення. Тобто зараз треба лише наповнити ліквідністю та запустити процес первинної іпотеки. В комерційних банках є 359 млрд грн вільної ліквідності, які знаходяться у депозитних сертифікатах Нацбанку. Ми працюємо над тим, щоб ці гроші пішли в економіку.

– З Національним банком ведете перемовини щодо зниження ставок за депозитними сертифікатами, що зробить їх менш цікавими?

– Ми постійно консультуємость з Нацбанком. Але він є незалежним регулятором, який сам ухвалює рішення. І тут є конфлікт інтересів між монетарними завданнями і завданнями стимулювання економіки. І цей конфлікт є одвічним у будь-якій країні. Тому, безумовно, економічний блок уряду і Нацбанк мають дискусії на цю тему.

– Зараз з’явилося багато нарікань, що АРМА не справляється зі своїми обов’язками – конфіскацією російських активів. Один сценарій, який зараз обговорюється – це ліквідація агентства та розподіл його функцій між іншими органами. Що з ним буде далі?

– Насправді АРМА не має жодного відношення до конфіскації російських активів. В законодавстві України дуже чітко прописаний механізм конфіскації активів. Це введення спеціальних санкцій через Раду національної безпеки і оборони. Після цього – подання з боку Міністерства юстиції позовів про конфіскацію до Вищого антикорупційного суду. Цей процес запущено. І вже є активи, за якими цей процес пройдено. Недавні рішення: Ocean Plaza, активи «Русалу», Дімуринський ГОК. Графік, який є в Міністерстві юстиції, передбачає, що за декількома знаковими активами щомісяця будуть подаватись позови, а далі вже Антикорупційний суд буде це опрацьовувати у такому ж приблизно темпі. Тобто зараз питання конфіскації російських активів поставлено на конвеєр, і по ланцюжку процес іде повним ходом. Так, він запрацював декілька місяців тому, але він абсолютно новий у законодавстві України.

Щодо роботи самої АРМА мені важко давати якісь оцінки. Є, напевно, питання щодо якості управління активами, які знаходяться в АРМА. І саме тому, напевно, виникло питання, навіщо нам декілька точок, де управляються активи. Є у нас Фонд держмайна. Абсолютно логічно, щоб вони управлялись у одному місці або в якійсь профільній державній корпорації.

Друге питання – це питання прозорості продажу активів і конкурсів, які там проводяться. Була надзвичайно велика кількість корупційних скандалів навколо Фонду держмайна, але цей процес, який побудований щодо продажу активів, – прозорий. Якщо ми подивимось на ті аукціони, які відбуваються з жовтня – листопада, коли розблокувалась приватизація, ми бачимо там десятки учасників, чесну конкуренцію. Ми бачимо, що в десятки разів зростає ціна. Ми бачимо, що рівень оцінки під час продажу активів вищий в рази, ніж до війни. Наше завдання – зробити такий самий прозорий процес продажу активів з АРМА, як працює у Фонді держмайна. Чи це буде АРМА, чи Фонд держмайна – не має жодного значення.

– Які ви бачите перспективи націоналізації російських банків в Україні?

– Російських банків не залишиться в Україні. З одного боку, у нас триває процес вилучення російських активів: РНБО, Мін’юст, ВАКС. Ми провели цю процедуру з Першим інвестиційним банком (Pinbank), він вже в державній власності. На жаль, таку процедуру ми не можемо застосувати до Сенс Банку через його важливість і системність. Тому зараз розглядається окремий закон, але я очікую, що це питання буде вирішене. Особливість цього банку – його розмір. Тут дуже важливо, щоб держава не понесла жодних втрат після вилучення цього банку у російських власників, тому що там десятки мільярдів гривень вкладників, які у випадку неправильної логіки дій можуть лягти на плечі держави.

– Нещодавно Raiffeisen Bank International визнано спонсором війни росії проти України. Що, на вашу думку, має бути з українським Райффайзен Банком?

– Я вважаю, весь міжнародний бізнес повинен вийти з росії, без виключення. Тому що будь-яка робота в росії – це фінансування тероризму. І до тих, хто не виходить, треба застосовувати ті чи інші санкції, в тому числі в Україні.

– Raiffeisen Bank International вже більше року нічого не робить, крім заяв.

– На жаль, не тільки він – десятки міжнародних корпорацій.