Чому так відбувається? Чому НБУ в цих ситуаціях виглядає кульгавою качкою?

Переглянувши багато кейсів, можу сказати, що «проблема» полягає в тому, що чиновники, в том числі службові особи Національного банку, мають діяти виключно в межах повноважень, якими вони наділені за законом. При цьому фінансові установи хоч і мають також виконувати чинне законодавство, але все ж таки можуть керуватися принципом «дозволено все, що не заборонено». Саме цей принцип і дозволяв фінансовим установам створювати елегантні витончені схеми, які потім НБУ та ФГВФО назвали шахрайськими та засудили на словах.

ПриватБанк видавав багатомільярдні кредити фірмам-метеликам під заставу майбутнього імпорту в межах законодавства, бо такий тип застави був дозволений Нацбанком. Співробітники Банку «Михайлівський» у відділеннях банку виступали агентами маловідомих фінансових компаній, бо це дозволяє законодавство. «Обнальні» банчки конвертували мільярди гривень у долари та виводили їх з країни, тому що діяли у створеній НБУ формальній системі фінансового моніторингу. Навіть дії заможних вкладників з подрібнення депозитів заради отримання більшої компенсації від ФГВФО врешті-решт були визнані легітимними.

Чому ж тоді з вуст очільників НБУ та ФГВФО лунали звинувачення у шахрайстві, а банки називали пірамідами, зомбі-банками та помийними банчками? Не тільки тому, що ці ярлики дуже легко підхоплюються ЗМІ і намертво чіпляються до об’єкта критики, а тому, що НБУ та ФГВФО говорили про суть речей та дух закону, який так зухвало використали нечесні банкіри.

І коли банкіри пішли до суду, вони акцентували увагу на порушенні Нацбанком букви закону, формальних норм та регламентів, і... вигравали. В ході судових слухань (хоч би як ми не ставилися до судової гілки влади) виявлялося, що НБУ або не дотримувався юридичної чистоти процесу і створював численні помилки, як під час процесу націоналізації ПриватБанку. Або впроваджував драконівські норми, щоб потім застосувати їх до дій банків «у минулому» і вивести їх з ринку через порушення правил боротьби з відмиванням, яких на момент порушення просто не існувало, як у випадку банку «Преміум».

Вже не кажучи про те, що НБУ в «ручному» режимі використовував норму, що проблемний статус надається на період «до 180 днів». І одні установи НБУ виводив в останній день цього терміну, а інші – в перший. Не дивно, що суди почали довільно трактувати цю норму, скасовуючи рішення про неплатоспроможність банків. І цим викликали в НБУ та ФГВФО значне занепокоєння, як в особливо складних випадках Укрінбанку та банку «Хрещатик».

До речі, в цьому кейсі «ідеального» періоду проблемного статусу яскраво проявилося те, що суди фактично заперечили за НБУ можливість професійного судження і дій широко в межах наданих повноважень. Ще один резонансний приклад, коли суди не погодились із професійним судженням НБУ, – це справи з оскарження пов’язаних осіб ПриватБанку. Майже лише через те, що НБУ взяв довідку «не з того сайту», ПриватБанк програв 1 млрд грн сім’ї Суркісів.

Кількість цих «помилок системи» наростатиме, навіть якщо більше не буде резонансних подій (банкрутств, націоналізацій, шахрайств), оскільки і банки, і їхні власники, і навіть звичайні клієнти постійно бачать, що до НБУ можна не тільки позиватися, а ще й вигравати позови.

І рецептів для зміни ситуації небагато. Або НБУ має навчитись ефективно регулювати, контролювати та карати на 100% в межах повноважень, щоб «комар носа не підточив». Або суди мають, як і НБУ, навчитися дивитися на судові суперечки на фінансовому ринку ширше, ніж «чи пп.5 п.6 ч.2 не протирічить пп.6 п.5 ч.3», і визначати суть: чи справді учасник ринку порушив правила, чим накликав на себе справедливий гнів регулятора.

Без вирішення цієї проблеми ми дедалі частіше будемо спостерігати, як «живі продовжують програвати мертвим», а хитка довіра українців до регулятора банківського ринку буде продовжувати слабшати.